Ліна Костенко

Про Ліну Костенко всім є що сказати. Усім, хто просто читав її вірші та поеми, хто має душу і має совість. Просто ці слова абстрактні, а Ліна Василівна — жива та конкретна, і сьогодні їй виповнюється 85 років.

"Є люди, яких багато... Книжка за книжкою, роль за роллю, промова за промовою. Та чим більше такого, тим помітнішою є мізерія й неміч тусовочного персонажа. Ліни Костенко мало. Було так у віці минулому, коли її просто забороняли. І є так нині, коли вона сама себе забороняє. Її ідеали, її цінності ніяк не монтуються з тим, що торжествує в наших реаліях. Чуже їй кіно крутиться на всіх екранах, де «герої нашого часу» стромляють (бо ж «стрьомно»!) свої пики і пички у спеціально вирізані для них діри, аби 1) схвотографіруваться для народа і 2) отримати шанс на півдулі від начальства. Було ж, скажімо, кілька літ тому, коли Ліні Василівні спробували вручити Зірку героя України... «Це ви мене в отакий ряд ставите?» — запитала й одразу випрозорила таку звичну для більшості (і митців, на жаль) фальш і звання самого, і нагороди, заляпаної брудом пристосуванства, а то й просто очевидного усім злочинства.

Іноді видається: вони мовчать, два поети. Тарас Шевченко і Ліна Костенко. Першого так само все намагаються підпрягти до державної карети і громадського воза, а — не виходить. Тільки березневої днини щороку чиновне воїнство усіх політичних кольорів хапливо кланяється пам’ятнику і відбігає подалі, щоби не почути вслід: «раби, подножки, грязь...». Та чи ж тільки чиновникам те адресовано, може, й нам, таким патріотичним і ніби свобідним, варто вслухатися?

І від нашої сучасниці так само:

Якби не дощ... якби не ремст і розбрат... 
якби хоч трохи глузду під чуби...
Якби старшини не пішли урозбрід... 
якби, якби, якби, якби, якби!!! 

Оте вічне хохлацьке «якби», за яким стільки рабської кирпогнучкошийості і виправдального фальшу: я би зміг, але ж хто навколо? А навколо ми, і тільки ми, які ніяк не спроможуться підрости і стати врівень викликам часу.

Обидва поети народжені березнем, коли ще не одійшла зима, але вже провесінь. Коли під снігами вже народжуються тіла і душі квітів. І слів, ще приморожених, ще у пуп’янку. 

Колись, на початку 1960–х, Євген Маланюк написав про Духовну Суверенність, про Україну в серці і мозку — це те, чого «Ліні не вибачають». Досі так. Одначе ж сьогодні вже вона не вибачає відсутності тієї суверенності нам. Її мовчання промовистіше слів, бодай най­страшніших.

Умовкніть, піїти, стиштесь, музики політичних симфоній. Спробуймо почути Мовчання Поета..."

Сергій Тримбач, кінокритик